ТОВ «Редакція дитячого журналу «Стежка»
Поштова адреса:
04123, Київ-123, а/с 29
Тел.: (044) 361-26-28
e-mail: info [@] stezhka.com.ua
   
 
 

 
 

 
 

Журавлик і рукавиці

Журавлик і рукавиці

До журавлика під стіг
Баранець з села прибіг.
Він приніс в своїй торбині
Для журавлика хлібину,
Трохи ярої пшениці
І червоні рукавиці.
Та не знає птиця,
Нащо рукавиці:
Чи на ноги їх надіти
Чи на крила почепити,
Чи принести у хатину,
Де живе мала дитина.


Михайло Стельмах

Пан Баран

Вийшов пан баран з кошари
Рахувать свої отари.
Раз овечка, два овечка,
Купка, табунець, вервечка...
Розбрелися хто куди -
До трави і до води...

Вівці білі, пелехаті
Вже вмостилися на хаті,
І на груші, і на вишні,
І зринають вище, вище...
Катастрофа! Ґвалт! Кошмар!
Вівці вже помежи хмар!

Де є вівці? А де хмари?
Хто із неба, хто з отари?
Хто повинен з них дощити?
А кого на сир доїти?..
Розібратися б, та пан -
Не професор, а баран.

Поможіть йому, малята,
В небесах овець шукати.


Олександр Дерманський

Про дідуся, який не вмів розповідати казки

Джанні Родарі

Про дідуся, який не вмів розповідати казки
- Жила-була якось на білому світі маленька дівчинка. І звали її Жовта Шапочка…
- Не Жовта, а Червона!
- Так, звичайно, Червона Шапочка… Покликала її якось мама та й каже: «Слухай-но, Зелена Шапочко…».
- Та ні, Червона!
- Так, так, Червона. «Піди-но до тітоньки Діоміри та віднеси їй картопляне лушпиння…».
- Ні! Мама сказала: «Піди до бабусі і віднеси пиріжки»!
- Хай буде так. Дівчинка пішла до лісу і зустріла по дорозі жирафу.
- Знову ти все переплутав! Вона зустріла вовка, а не жирафу!
- І вовк запитав у неї: «Скільки буде шість помножити на вісім?».
- Нічого подібного! Вовк запитав у неї: «Куди ти йдеш?».
- Ти маєш рацію. А Чорна Шапочка відповіла…
- Це була Червона, Червона, Червона Шапочка!
- Ну, добре, добре. Червона. Так ось вона відповіла: «Я йду на базар купувати томатний соус».
- Нічого подібного! «Я йду до бабусі, але я заблукала».
- Правильно. А кінь їй і говорить…
- Який кінь? То був вовк!
- Ну, звичайно ж, вовк! Він їй і говорить: «Сідай на сімдесят п’ятий трамвай, доїдь до соборної площі, поверни направо, там побачиш сходи вниз, а поряд на землі знайдеш монетку – одне сольдо. На сходи не звертай уваги, а монетку підніми і купи собі морозива!».
- Дідусю, ти зовсім не вмієш розповідати казки! А морозиво ти мені купиш?
- Добре. На тобі сольдо.
І дідусь знову повернувся до читання газети.

Казка про черепаху Непоспішаку

Казка про черепаху Непоспішаку

За Михайлом Пляцковським


Було це давно. Але не дуже. Дехто й досі пам’ятає цю дивну пригоду. Під час великої бурі з черепахою, котру звали Непоспішака, сталася біда. А винуватцем усьому став Холодний Північний Вітрюган. Він так сильно та несподівано подув, що черепаха перевернулась на спину.
Холодний Північний Вітрюган полетів собі геть, а черепаха так і залишилась перевернутою. І ніхто не міг зарадити її біді. Ще б пак! Адже була Непоспішака просто велетенською. Її панцир важив аж п’ятсот кілограмів, а може, й цілісіньку тисячу – хто зна!
Звірі втішали черепаху як могли. Але перевернути її назад сили ні у кого не вистачало. Тоді ще ніхто навіть не здогадувався, що станеться далі. А почалося усе з дрібнички. Черепасі Непоспішаці почали снитися перевернуті сні.
У цих снах дощі падали з землі на небо. Річки бігли назад. І кораблі плили у зворотному напрямку.
Та й удень черепаха Непоспішака також все бачила та чула у перевернутому вигляді. І навіть ноти у пісеньках, котрі вона полюбляла мугикати, перевертались так, що усі знайомі мелодії перетворювались на неприємні звуки.
Черепаха притьмом перевертала усі слова і навіть цілі речення. А тому, хто не знав про це, здавалось, що Непоспішака розмовляє якоюсь невідомою іноземною мовою. Вона казала: «Тівирп!», що означало: «Привіт!». Черепаха запитувала: «Иварпс кя?», а треба було розуміти: «Як справи?».
Спочатку черепаху Непоспішаку усі погано розуміли. А потім почали звикати. Носоріг відгукувався, коли його називали «Гіросон». Крокодил відповідав, якщо його кликали «Лидокорк». А жаба страшенно пишалась, якщо до неї звертались «Абаж, тівирп!». Погодьтесь, «Жаба, привіт!» звучить не так мелодійно.
Звірям настільки сподобалось перевертати слова, що вонги ледь не перевернули навиворіт усю свою мову!
Та й не лише звірі, а навіть хлопчаки бігали й кричали: «Ару! Ару! Ару!». Раніше вони кричали: «Ура! Ура! Ура!».
І хто зна, якого би ще лиха накоїла перевернута черепаха Непоспішака, якби одного чудового дня не подув Теплий Південний Вітерець і – перевернув її назад.
Щоправда дехто й понині перевертає слова, проте так, за звичкою.

Заморське яйце

Українська народна казка

Заморське яйце

Жив собі колись багатий пристрасний коняр. Як тільки чув про гарного коня, одразу мчав туди, щоб придбати для своєї стайні. Єдиною його мрією було мати таких коней, яких ще ні в кого нема. Тож і вештався він цілими днями по ярмарках, аби не проґавити доброї нагоди.
От якось цей завзятий коняр приїхав до міста.
Помітив його бідний селянин, який приніс на продаж баклажани. Тоді ще такі овочі були рідкістю. І селянин вирішив покепкувати з багача. Зняв з голови крисаню і низько поклонився.
— Маю для вас, паночку, товар.
Багач зупинився і витріщив очі на рідкісні овочі.
— Чим це ти торгуєш?..
— Торгую я заморськими яйцями, з яких вилуплюються лошата. Та такі красиві, яких ні в кого ще нема!
— Ти диви! — здивувався завзятий коняр.
Бачить селянин, що багач не вельми на розум багатий, та й каже;
— Слухайте сюди... Покладете оце яйце в решето, самі сядете на нього і будете сидіти, поки лоша не вилупиться.
— І довго треба на ньому сидіти?..
— Три тижні, не більше.
Зітхнув багатій і вибрав якнайбільший баклажан.
— Що просиш за це?
— Сто талярів, ні шеляга менше.
— То дорого! — скривився багач.
— Зате через рік ви будете мати такого коня, що й під цісаря не стидно!
— Гаразд, одне яйце беру,— заквапився коняр.— Якщо вилупиться з нього таке лоша, як кажеш, то я у тебе цілий віз оцих яєць куплю.
Повернувся багатій додому, звелів наймичці принести до його спальні решето й вистелити його гусячим пухом. Потім обережно поклав на м'яке дно заморське яйце і сів, як квочка на сідало.
— Тепер ще обклади мене зі всіх боків подушками і перинами, бо мені тут довгенько сидіти,— сказав багач оторопілій наймичці.— Будеш приносити мені їсти й пити. І нікого не впускай! Говори всім, що я занедужав.
Сидить багач на решеті тиждень, сидить другий та все прислухається, чи не чути іржання лошати... Минув і третій тиждень — не подає голосу лоша!
«Чи не обдурив мене той хлоп? — стривожився багач. — Почекаю день-два...»
Але й за три дні не висидів лошати.
Розсердився багач, вхопив овоч, вибіг на город і з усієї сили вдарив ним об землю. А під головкою капусти саме сидів заєць. Сполоханий, він метнувся вбік і щодуху дременув у поле!
Багач подумав, що то і є лоша, та й стрімголов кинувся за ним. Але куцохвостий уже зник з очей.
Багач аж за голову схопився:
— Такого коника втратив!
Потім довго коняр нипав по ярмарках, сподіваючись зустріти селянина з дивовижними заморськими яйцями. Та марно! Хитрий селянин намагався не потрапляти тому на очі.

Великодні підставки для яєць

Великодні підставки для яєць

Великодні підставки для яєць

Саморобка "Кажанчик"

Саморобка "Кажанчик"
Саморобка "Кажанчик"

СОВА І КАЖАНЧИК

Філіпінська народна казка

У густому лісі в дуплі старого дерева, як водиться, догори лапками спав кажан. А на сусідній гілці сиділа і спала сова. Раптом кажанчика вкусив комар. Прокинувшись, кажан подивися в один бік, потім в інший і побачив сову.
- Гей, ти хто така? Прокинься! – гукнув кажанчик. – Чи ти, бува, не кішка? Бо дуже на неї схожа.
Сова прокинулася від писку кажана, побачила хто її розбудив і сердито пугукнула:
- Це ти про мене? Це я схожа на кішку? Ніяка я не кішка! А ось ти, пелехатий, часом не собака?
- Хіба ти не бачиш, що в мене крила? Я пташка, – обурився кажанчик. - Та й на дереві живу.
- А де твоє пір’я? У мене воно є! Ось! – настовбурчила пір’я сова.
- Ну і що з того, що у мене пір’я немає? Я і без нього гарно літаю –поглянь.
Кажанчик облетів навколо дерева і знову повис на гілці.
- Ну й що, що ти літаєш? – сказала сова. – Все рівно ти вкритий шерстю, мов собака.
- А у тебе голова, як у кішки! – не вгавав кажан.
- А що ти їси? – хитро примружила банькаті очиська сова.
- Я їм плоди, що ростуть на деревах, - відповів кажанчик. – А ти що їси?
- Польових мишок і маленьких пташок.
- Ага! Саме те, що їдять кішки! І ти ще мені кажеш, що я на собаку схожий? А я, до речі, м’яса не їм.
Сова покрутила головою, покліпала очима і миролюбно сказала:
- Не сварімося! Адже ми з тобою літаємо, а собака і кішка бігають по землі. Та й спимо ми завжди вдень. А зараз нам з тобою саме час спатоньки. На добраніч!
І сова, вмостившись зручніше, заснула. А поряд, як водиться, догори лапками і собі заснув кажанчик.

САМОРОБКА "ВОРОН КОРНІЙ"

Саморобка "Ворон Корній"

САМОРОБКА "ВОРОН КОРНІЙ"

ПАЛАЦ З МОРОЗИВА

Джанні Родарі

Палац з морозива


Одного разу у місті Болонья, на найголовнішій площі збудували палац з морозива. Туди одразу ж позбігалися дітлахи з усіх куточків та закапелків міста, щоб хоч трішечки поласувати морозивом.
Дах палацу був зроблений із солодких вершків, дим - із цукрової вати, а комин, яким він підіймався вгору, – з цукатів. Усе інше було з морозива: двері з морозива, стіни з морозива, навіть меблі і ті з морозива.
Один маленький хлопчик, котрий разом з мамою прийшов на найголовнішу площу міста до палацу з морозива, тихенько відколупав у стола ніжку, та почав наминати її за обидві щоки. Потім він з’їв другу ніжку, третю, а коли дожовував четверту, стіл разом з тарілками – вони були з найсмачнішого шоколадного морозива – звалився прямо на нього.
Міський охоронець раптом угледів, що у палаці починає танути вікно! Скло із суничного морозива рожевими струмочками стікало додолу.
- Біжіть сюди! Швидше біжіть сюди! – загукав охоронець.
Усі чемно підбігли і почали злизувати рожеві струмочки, щоб жодна краплина не пропала з цієї по-справжньому смачної та солодкої споруди.
- Крісло! Дайте мені крісло! – прошамкала якась старенька, яка теж прийшла на площу, але не могла протиснутися у натовпі.
- Дайте крісло бідній старенькій!
- Ох-ох, допоможіть мені! Крісло мені та бажано з бильцями...
Якийсь дуже ввічливий пожежний збігав у палац і приніс крісло із крем-брюле з шоколадними бильцями. Бідна бабця страшенно зраділа і почала гризти шоколадні бильця.
Так, це був грандіозний день у Болоньї! Справжнє свято! За наказом лікарів ні у кого не боліли животи.
І до сих пір, коли діти просять купити їм другу порцію морозива, батьки зітхають:
- Сонечко, тобі, мабуть, потрібно купити цілий палац з морозива, такий як у Болоньї. Ось тоді ти, напевне, будеш задоволений!