ТОВ «Редакція дитячого журналу «Стежка»
Поштова адреса:


   
 
 

 
 

 
 

БРУНАТНА КАЗКА

Брунатна казка

Імант Зієдоніс


Я таки його бачив. Маленький та брунатний, він заліз на сковорідку, вистрибував по смажених скибочках картоплі і вигукував: «Брунатний! Брунатний!». Коли я посипав смаження перцем, він пчихнув та й - щез.
Ті, кому пощастило його побачити, кажуть те саме: це крихітний брунатний чоловічок, котрий скрізь, де щось смажиться чи печеться, кричить: «Брунатний! Брунатний! Брунатний!» - і все одразу підрум’янюється, гнітиться.
Я знав, що боровики вилазять із землі білими і лише згодом, і невідомо як, стають брунатними. Отам і є брунатний чоловічок.
Рано вранці я вмостився біля грибниці та й став чекати. Ось-ось має показатися гриб. О! Вибирається… Шапка – біла! Тільки б не кліпнути: – має ж брунатний чоловічок з’явитися! Чекаю-чекаю – нікогісько. Чекаю-чекаю…
Ачхи! Як налякався! Заєць чхнув. Я тільки мигцем глянув у його бік, а боровик уже зробився брунатним. Брунатний чоловічок уже побував, уже перехитрив мене.
Та дарма! Дивитимусь на інший гриб. Пильно-пильно вдивлятимусь.
Дивлюсь-дивлюсь, дивлюсь-дивлюсь, дивлюсь-дивлюсь, дивлюсь…
Хрусь! Глянув – брунатна мурашка підвернула лапку. Шкутильгає, бідолаха - шкода її. Поки вправляв мишці лапку, боровик став брунатним. Брунатний чоловічок уже встиг з’явитися і стати невидимкою...

Ведмежаткова труба

Ведмежаткова труба

Геннадій Циферов


У одному лісі мешкала сім’я ведмежа музикальна родина. Тато-ведмідь грав на гармоніці. Мама била в барабан. І лише маленьке ведмежа ні на чому не грало. Сиділо собі сумне та невеселе.
- Час і тобі, синку, братись до справи, - сказав якось тато-ведмідь.
І ведмежатку купили схожу на срібну мушлю трубу.
- Ось і тобі забавка, - посміхнувся тато-ведмідь. – Дуже хочеться, щоб ти навчився трубити. Уяви-но лишень: на галявину вийдемо мама, я і ти. Це ж справжній оркестр! Ото всі звірі зрадіють! Зайченятка, напевне, стрибатимуть до небес.
- А я не хочу грати, - несподівано відповіло ведмежатко.
- Чому?!? – здивувався тато-ведмідь. – Бути лісовим музикантом дуже почесно!
- Можливо, - зітхнуло ведмежатко. – Але ж хіба можна грати на такому інструменті? Адже це – срібна мушля. А у срібних мушлях, як відомо, живуть срібні пані-равлики.
Як не сердився тато-ведмідь, ведмежатко стояло на своєму. Щоранку ведмежатко підходило до труби і промовляло:
- Доброго ранку, срібна пані-равлик! Не бійтесь, ні, ні. Я не буду дути у Ваш будиночок.
Усі сміялися над ведмежатком, а він навіть приносив срібній пані-равлик квіти. І тому його срібна труба завжди пахла лісовими квітами.
- А як же інакше? – казало ведмежатко. – Срібна пані-равлик боїться і тому не виходить з мушлі. Тож нехай біля її хатинки квітне садочок.
Втратив надію тато-ведмідь, втратила надію і мама. Ну що робити з добрим, але дурненьким ведмежатком?
Нарешті тато-ведмідь сказав:
- Здається, я щось придумав. Потрібно покласти в трубу записку!
Наступного ранку ведмежатко отримало такий лист: «Любе ведмежатко! Я залишаю свою мушлю і їду на море. Тепер ти можеш вчитись грати. Щиро дякую тобі за квіти».
- Тепер я спокійно навчатимусь, - вирішило ведмежатко. – Де ноти?
Незабаром, на честь лісового свята, ведмежатко вийшло на галявину.
- Ведмежий веселий вальс! – урочисто оголосив тато-ведмідь.
Проте ведмежатко заграв не веселу, а навіть сумну мелодію.
- Що з тобою? Що з твоєю трубою? – здивувались зайченята.
- Й сам не знаю, - похнюпилось ведмежатко. – Потрібно над цим подумати.
Ведмежатко думало до самісінького вечора. А потім сказало зайчаткам:
- У цій срібній мушлі колись жила срібна пані-равлик. Зараз вона далеко, на морі. А коли ти покидаєш рідний дім, там навіки залишається твоє серце. Напевне, срібне сердечко пані-равлик інколи сумує у моїй трубі.
Ось і казочці кінець.
А може, й не зовсім кінець і зовсім не казочці.
Чесно кажучи, я вірю, що, у кожного музичного інструмента є своє добре серце. Не віриш? Тоді ж чому нас так зворушує музика, га?

Сонячна квітка

СОНЯЧНА КВІТКА

Казка індіанців Південної Америки


Багато років тому в одному селищі індіанців-ацтеків жила собі дівчинка на ім'я Квітка. Вона дуже любила сонце й могла милуватися ним цілий день. А коли сонце сідало за гори, дівчинка верталася додому і, засинаючи, думала, що завтра знову його побачить.
Того літа сонце дуже припікало. На небі не було ані хмаринки, на землю не впало жодної краплини дощу. Палюче проміння висушувало квіти й трави, на полях не вродив маїс, люди пухли від голоду. Тоді маленька Квітка зрозуміла, що земля спрагла на дощ. І звернулася до свого коханого з такими словами:
- Сонечко моє, ти знаєш, як я тебе люблю, ти знаєш, що немає більшого щастя для мене, ніж бачити тебе! Але люди потребують дощу. Поглянь на їхні страждання! Змилостився над ними!
І сонце виконало прохання дівчинки. Небо затягли хмари, вперіщив дощ. Він лив багато днів. Поля зазеленіли, квіти й трави випросталися, люди відчули себе щасливими.
Тільки маленька Квітка що не день, то блідла й усе дужче сумувала - адже вона стільки часу не могла милуватися сонцем! А промені були потрібні їй понад усе на світі, бо вливали в неї життя.
Сонце з'явилося тоді, коли дівчинка вже ледь дихала. Воно зігріло свою улюбленицю й сказало їй:
- Ходімо, Квітко, зі мною в країну вічного сонця й духмяних садів. Відтепер ти називатимешся Сонячною Квіткою.
І дівчинка обернулася на чудову золотаву квітку, тільки серцевина в неї була темна, така, як її очі та волосся.
На світанку ця квітка повертає голівку в бік сонця, яке з'являється на небосхилі, й милується ним, аж поки воно сяде за обрій.
Відтоді на полях розпускаються золотаві сонячні квіти, які в наших краях називаються соняшниками.

Назад Вперед
Наверх